четвер, 27.01.2011
Щодо народних вечорів та танців, тривали вони в різні періоди року. Але найбільше їх було в зимовий період. Зокрема для римо-католиків все починалось вечорами „святої Катерини”, після яких розпочинався різдвяний піст.
Продовжувались святкування на Сильвестра (так називалось передвечір’я Нового року в честь святого Сильвестра, який припадав на 31 грудня.). Звичайно „Сильвестра тривало кілька днів – кожне товариство влаштовувало вечорок танців, і це продовжувалось майже до кінця місяця січня.
«Газета коломийська» за 1891 рік подає кілька заміток про новорічні бали, які влаштовувались товариством „Сокіл” чи педагогічним товариством, зокрема на справу заснування педагогічної бурси. Саме високе призначення вечора танців заповідало його успіх та аншлаг. Вечір відбувався за списком 12 відомих танців, до кожного з яких ставало до 60 пар. Відкривав вечір найповажніший гість. Кожна дама мала вишукану сукню, власниці найцікавіших з яких, обов’язково потрапляли в газетне повідомлення „щоб було про що поговорити”.
Відбувались і вечори в приватних домах, зокрема гостинно приймала всіх родина Миколаїв-Федоровичів, де до танцю могло стати до 20 пар. Забави тривали весь різдвяний період та закінчувались карнавальними забавами перед самим постом.
Костюмовані вечірки влаштовували різні товариства, і на цих карнавалах справді було місце творчості та фантазії. Так на одному із заходів товариства ім. Монюшки було влаштовано костюмований вечір „Краківське весілля”, на інших забавах обов’язково обирали найкращий костюм. Одного разу переможницею стала власниця костюму „зубна паста”.
Греко-католики Новий рік не святкували – дотримувалися посту. А Різдво проходило завжди традиційно – богослуженнями, вертепами, колядками та святковим столом.
Особливо відзначали мешканці Коломийщини Різдвяні Свята у 1919 р., про що написала коломийська газета „Покутський вістник” у числі №2 за 12 січня. Найважливішою справою в той час для всіх українців була оборона недавно проголошеної самостійної держави, тож покутяни активно відгукнулися на заклик Української Національної Ради зібрати коляду для вояків УГА.
5 січня з Коломиї вирушила на фронт зі святочними дарунками делегація у складі хорунжого Віндика, Лева Винницького, о. Проця, четаря Черського та селян Семена Зінкевича й Івана Ляшкевича. Цього ж дня о 8 годині, прибувши на місце, делегація зустрілася з військовим секретарем Дмитром Вітовським та інтендантом Навроцьким. Вояки отримали дарунки також і з Тернопільщини та Снаніславщини. Загалом привезли: 60 міхів сушениць і 2900 клунків (Коломийщина), 3000 булок і 8000 папіросів (Ствніславщина), бочка горілки, 3 бочки меду та 1 тонну ковбаси (Тернопіль), а також 20 кг тютюнового листя.
Коломийці роздали свої дарунки уже наступного дня перед самим Свят-Вечором, виїхавши машиною на передові позиції. Така увага й турбота була дуже радісно і з вдячністю сприйнята вояками: „Одушевлення було велике. На привітання делеґації наша артилерія грюкнула на ворога барабанним огнем, що трівав 2 годині. Ворог зрідка відстрілювався. Хлопці були бадьорі і раділи, що їх не забуто, що їм прислано дарунки. Вони приходили до висланців і гуторили з ними”, – так після повернення до Коломиї розповідали про цю незабутню й зворушливу подію члени делегації. А вже після Свят Коломийська Окружна Військова команда отримала заколядовані 1350 корон на потреби українського війська від церковного братства Кут.
Чи через сто літ сьогоднішні різдвяні святкування знайдуть відображення на сторінках «Коломийської правди» не знаю, але хотілось би!
п'ятниця, 08.01.2010
Василя Симчича впізнавали в Коломиї
Актора повинні впізнавати в місті, на вулицях і в магазинах, в транспорті, на весіллі. Так впізнавали в Коломиї і Василя Симчича. Високий, стрункий, жвавий, охайний, сивочолий. Але найбільше вражали очі: мрійні, сині-сині, аж сиві.
Він любив рідне село, любив Коломию, коломиян, дружину Юлію та трьох синів, любив гостей, які часто приїздили в гостинний дім Симчичів.
Був надзвичайно пунктуальним та працездатним – спізнився лише один раз за 34 роки – 1 березня 1978 р. Ніхто тоді ще не знав, що він закрив свої сиві очі назавжди...
Народився Василь Симчич 8 січня 1915 р в с. Середній Березів Косівського району в селянській сім”ї. Після сільської школи вчився в Коломийській гімназії. Там мав багато захоплень, зокрема оформляв титульні сторінки гімназійного журналу „Плай”, брав участь у спортивному житті школи, та найбільше вабило його театральне мистецтво. Тому після закінчення гімназії в 1935 р. вступив до молодого галицького театру „Заграва”.
Але від 1937 р. навчався в Львівській вищій торгівельній школі, можливо, батьки наполягли на більш надійній професії. Після закінчення працював в рідному селі. В 1940 р. за направленням РайВНО пройшов трьохмісячні учительські мовні курси в Станіславі в учительському інституті, після чого вчителюватиме знову повернувся в Середній Березів.
Але йому бракує театру, тому створює тут драматичний гурток – „...і як не спробувати, люди ж які, кожен - характер, особистість, неповторність...”. Так Березівське весілля, в якому Василь Симчич відіграв нареченого, побувало навіть у Львові. Тоді ж він вперше познайомився з кіно.
Зйомки в кінофільмі І. Кавалерідзе „Олекса Довбуш”, де він мав відіграти головного героя, перервала війна, тому в кіно дебютує значно пізніше – наприкінці 1956 р. у фільмі Тимофія Левчука „Іван Франко” в ролі Остапа Терлецького. Він вважав цю роль невдалою, тому довший час (10 років) відмовлявся від зйомок. В 1941 р. деякий час Симчич працював у Харківському українському національному театрі, а з 1944 р. – актором і режисером Коломийського драмтеатру ім. Я. Галана. Серед його ролей – Гриць з „Ой не ходи Грицю”, матрос Вітровий з „Калинового гаю”, Панас із „Наймички”, граф Шепетинський з „Довбуша”, кореспондент газети Джодж з „Особняка у провулку”, Борис із „Грози”, авіатор Женя Коваль із „На старті”, Уваров з „Людина шукає щастя”, чоловік Маври Раду з „У неділю рано зілля копала”, директор школи Микола Іванович з „Вступаючи в життя” та багато інших.
1947 р. В. Симчич разом з іншими акторами театру та коломийськими інтелігентами був ув”язнений, отримав смертельну „прививку від тифу” та чудом вижив.
В 1952 р. він закінчив семимісячні Республіканські курси підвищення кваліфікації режисерів драматичних театрів. Працюючи режисером, Симчич неодноразово за свою роботу отримував подяку дирекції і звичайно глядача, до уваги якого представляли все нові (більш як 100) постановки, серед яких вистави „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Тіні забутих предків”, „97”, „Олекса Довбуш”, „Лісова пісня”, „Диявол на весіллі”, „Ключі до щастя”, „Ніч під Івана Купала”, „Невольник”, ”Дальня луна”, „Нора” та інші...
Після закриття театру 1962 р., В. Симчич робить все, щоб театр продовжив життя уже як самодіяльний, та стає його художнім керівником. Як режисер В. Симчич був однаково вимогливим як до себе, так і до виконавців. У цей період В. Симчич все більше знімається в кіно, зокрема на кіностудії ім. О. Довженка в Києві, в Одесі, Москві, Литві, Югославії. Зокрема це фільми: 1968 р. „Анничка”, „Камінний хрест”, 1970 р. „Білий птах з чорною ознакою”, 1971 р. „Захар Беркут” та „Осяяння”, 1972 р. „Зозуля з дипломом” та „Пропала грамота”, 1973 р. „До останньої хвилини” та „Дід лівого крайнього”, „Новосілля”. А ще „Царі”, „Чортова наречена”, „Карпати, Карпати”, „Табір іде в небо”, „Розколене небо”, „Наперекір усьому”, „Потоп”.
Саме там, на знімальному майданчику, він особливо здружився з Іваном Миколайчуком, Іваном Гаврилюком, Б. Брондуковим. Напористе режисерське завзяття, тверда воля, дух перемагати допомагали йому все життя долати творчі труднощі. Він весь час працював над собою, почуття невдоволеності заставляло вдосконалюватись, а скромність та вміння радіти за інших створювали хорошу творчу атмосферу.
Коломия пам”ятає та шанує свого Актора. 8 січня 1990 р. коломийський самодіяльний театр прийняв ім”я В. Симчича і вул. Сонячну, на якій він мешкав, теж перейменовали на його честь. Відкрито дві меморіальні дошки актору: 7 січня 1990 р. в Коломиї на будинку драмтеатру та 6 серпня 1994 р. в рідному селі на школі, де діє кімната-музей В. Симчича.
Закінчити коротку розповідь про знаного коломийського актора та режисера хотілось би словами з листа родича Василя Симчича – Миколи, які передають думку всіх коломиян: „Я низько схиляю голову перед Вами, перед Вашою волею і талантом. Вас люблять і поважають майже всі, з ким мені доводилось розмовляти про Вас. Я щиро радію за Вас і горжуся вами. І не тільки тому, що Ви – мій стрий, а й тому, що ви – гуцул, і я теж гуцул. Всі скарби наших душ, весь вогонь наших сердець, всі світлі помисли і поривання в першу чергу належать нашому рідному народові. І мета буде досягнута тільки тоді, коли усвідомивши свої можливості і здібності, зможеш передати їх людям. Щастя вогню у тому, що він горить і зігріває своїм теплом інших”.
Свої зауваження та доповнення до статті надсилайте будь ласка електронною поштою: m.arsak@yandex.ru
неділя, 15.11.2009
Минуло 190 років від дня народження відомого польського композитора Станіслава Монюшки, творця близько 250 пісень на народні мотиви, 18 опер, серед яких „Галька” та „Грабіна”, кількох балетів, оперет, балад та кантат. Можливо саме тому одне із товариств Коломиї носило його ім’я, вважаючи його поетом-музикантом з Божої ласки, пишаючись ним та завдячуючи йому появу народної польської сцени.
Відомо, що музична школа почала діяти в Коломиї ще з 1861 р. і перебувала на утриманні ґміни, яка забезпечувала школу інструментами, виділила будинок та оплачувала роботу капельмейстера, обов’язком якого було навчати всіх бажаючих. Трохи згодом, а це 1885 р. з’являється в Коломиї музичне товариство ім. Станіслава Монюшки, яке вже за 5 років, тобто 1900 р., зливається із товариством любителів польської сцени.
При товаристві була музична школа, яка надавала нижчий і вищий рівень гри на скрипці та фортепіано, із дво- чи три- разовим навчанням на тиждень, від чого також залежала оплата (3-4 зл. р. на місяць за нижчий, і відповідно 4-5 зл. р. за вищий), тому навіть це дозволяло біднішим, але бажаючим вчитися, все ж таки отримувати яку-не-яку музичну освіту.
Члени товариства і їх діти були звільнені від вписового, що становило 2 зл. р., як також мали дозвіл вільного вступу на різні музичні вечори, однак всі мали обов’язок вносити щомісячні складки, розмір якої визначали самі члени на загальних зборах товариства, на яких окрім бюджету, звіту з діяльності, приймалися пропозиції і план діяльності товариства на рік, як також вибирали голову та виділ товариства (10 членів та 4 заступники).
За звітом 1890 р. товариство мало навіть надлишок бюджету 73.56 зл., при доході 2198 зл. та розході 2154.67 зл. Але вже 1933р. у товариства були такі фінансові проблеми, що воно було змушене припинити свою діяльність, а всі залишки майна скласти в приватні руки.
Вчителями гри на фортепіано в музичній школі товариства були Александровіч, Левіцька, Юзефіна Вайс та А.Вроньські, який крім того викладав скрипку. Певний час керівником скрипкового відділу був Леон Цайгер.
На 1890 р. при школі було 36 учнів, з яких 10 скрипалів. У самого п. Вронського було 22 учні. Звичайно були інші вчителі, прізвища яких залишаються невідомими. Можливо є хтось, хто б зміг доповнити мою розповідь?
Директором товариства був цей же А. Вроньський, його заступником - Стаубер. До складу виділу входили коломияни, прізвища яких багатьом будуть знайомі. А це - Й. Аккорд, С. Мізєвич, д-р. Кульчицький., Е. Юркевич, д-р. Майзель, А. Сідорович, Вальтер, Фіедлєр, Лєкчинські, К. Зуляуф, д-р. Роснер. Господарем приміщень та засобів музичних був Казимир Корнард, скарбником – Місінський.
При товаристві діяв також хор, чоловічий та мішаний, керівником яких був Ян Соколовський; репетиції відбувалися щовівторка та щоп’ятниці ввечері в їх будинку (на пл. Ринок). Цікаво, чи знайшлося б зараз хоча б кілька жінок, не говорячи вже про чоловіків, які б старанно відвідували репетиції двічі на тиждень, незважаючи на зайнятість, тільки тому, що мистецтво їм не байдуже? І який би був рівень наших хорів? І чи мала б музична культура такого славного композитора як Станіслав Монюшко, якби його мати не грала щодня на клавірі (клавесині) та не співала пісень. Винагородою за старання у розучуванні вправ маленького Станіслава були не цукерки чи іграшки, а саме спів матері, мелодії пісень якої він запам’ятовував та самостійно підбирав. Скільки матерів зможе похвалитися подібним? Чи виростали б наші діти такими байдужими?
Відомо, що товариство, наприклад, 1890 р. провело 4 музичні вечори, 1 концерт, 2 драматичні вистави, 1 бал, 1 танцювальний вечір та 2 випуски музичної школи.
Серед вистав, які поставили любителі сцени товариства, була комедія Балуцького „Клуб кавалерів”(1891 р.) постановки режисера Лусаковського. Напередодні Великого посту товариство проводило костюмовані вечірки-бали. Кожен готував свій оригінальний костюм, наприклад сербський, козацький чи циганський; хтось був у костюмі часів короля Людовіка 14 чи Фредерика Великого, а вже костюми дам годі було оцінювати, а тим більше вибрати королеву балу, бо як після одного з таких вечорів писала „Газета коломийська” : „скільки тих королев було, можна було прочитати по лицях кавалерів, які ще тиждень по всьому не можуть вилікувати свої сердечні рани, завдані їх царівнами”.
Такі забави за участі більш як 80 пар тривали з 8-9 вечора до 6-ої години ранку і закінчувалися „білим мазуром”, „після участі в яких можна було розпочинати покутні Гіркі жалі і піст”. На кожному вечерку було great attraction, як наприклад „Краківське весілля” влаштоване 1981 р. талановитими акторами товариства під керівництвом презеса Мар’яна Рибчиньського та режисера Лусаковського. Жартівливі та дотепні краков’яки, на зразок коломийок, підбиралися самими акторами, в яких обов’язково були слова вдячності режисеру.
26 червня 1932 р. товариство урочисто відзначило 60- річчя смерті свого композитора (С.Монюшки) святковою Літургією в єзуїтському костьолі св. Ігнатія Лойоли, під час якої співав мішаний хор, та концертом в Касі ощадності (тепер Народний дім) за участі піаністки Яніни Шпальової та оперного співака Міхала Віклінського. Того ж року, 16-17 жовтня в місті урочисто були проведені Дні Шопена: відбулися концерти за участі піаністки Шпальової, чоловічого та мішаного хорів товариства, гімназійного хору, із промовою про життя і творчість композитора проф. Хамули та декламаціями дітей.
За участь в акції треба було сплатити 10 зл. від товариства! Презесом товариства на той час був інж. Клімашевський, який разом з інспектором Бяловонсом, Вінніцьким та проф. Бобіном, що входили до повітового комітету по відзначенню Шопенівських днів, відповідали за організацію та проведення святкових заходів. Зрозуміло, що за 48 років своєї діяльності подібних заходів було багато, як і багато коломиян могло похвалитися своєю грою на музичному інструменті, участю в хорі чи в театральних виставах товариства. Було б тільки бажання...
Олеся Фільварок,
науковий співробітник Музею історії міста Коломиї
Свої зауваження та доповнення до статті надсилайте будь ласка електронною поштою: m.arsak@yandex.ru
Зовсім недавно ми згадували про єпископа Григорія Хомишина. Доповнити розповідь про нього може одна дуже важлива особистість, якою є Йосиф Гірняк. Звичайно це не відомий нам актор і режисер. Йосиф Гірняк, про якого хочемо тут пригадати, народився 21 червня 1902 р. в Коломиї в родині греко-католицького священика о. Юстина, на той час катехита українських народних шкіл нашого міста та помічника вчителя в чоловічій гімназії.
1903-1918 рр. Йосиф разом батьками проводить в с.Тязеві (Тисменицького району), помагаючи батькові в дяківстві, розносячи перед Різдвом по парафії просфору та обходячи парафіян в час Великодня, та допомагаючи матері в господарстві.
В часі національно-визвольних змагань він зголошується до УСС і в складі 1-ої бригади бере участь в багатьох боях. Відомо, що після семінарії, в1933-37 р. він продовжує вивчати богослов”я та філософію в Римі. Після свячень 18 квітня 1937 р., працює заступником катехита в м. Надвірній, а пізніше професором філософії греко-католицької семінарії м. Станіслава (1940-і рр.). Саме в цей період о. Йосиф Гірняк був сповідником самого єпископа. Відомо, що його батько, будучи з 1920 р. парохом Ямниці, в 1927-1930 р. був іспитователем просинодальним, в 1930-х совітником та референтом єпископської консисторії, членом єпископської капітули станіславської єпархії. Під час другої світової війни емігрував на Захід, а пізніше до США, чим врятував себе від репресій, проводив душпастирську діяльність для українських емігрантів, зокрема був духівником пластунів.
Сам же о. Йосиф 1946 р., відмовившись прийняти православ”я, був засуджений та вивезений на 10р. до концттаборів ГУЛАГу.
Ось як описує один з Різдвяних вечорів проведених на засланні о. Йосиф в листі до свого брата Міньця : “Хочеш знати як виглядає тут пустиня взимі? Сіре небо з”єднане з горизонтом тієї самої барви, що ніяк не розрізнити землі від піскової куряви, ані неба. Коли треба принести води з недалекої баюри, то це неабияка акробатика.Тільки найсильніші з нас годні до неї братись. Треба того сміливця перев”язати посторонком у поясі й дати в одну руку відро та залізний дрючок для проламання льоду, а другу залишити вільною, щоб нею відбиватись від вітру. Другий кінець посторонка, довгого на кілька десятків метрів, держать два міцні хлопці, що стоять у відкритих дверях бараку, попускаючи посторонок у міру як віддаляється водоноша. Якби того не зробити, то вітер понесе людину світами. Такої днини як сьогоднішня, кожна краплинка води дорогоцінна. Ночами вітер гуляє ще дужче пустинею, якої ні початку, ані кінця не видно. Верещить всякими нечистими силами на вуглах бараку, виє вовком у комині, гуде по стінах і вривається до нас кожною шпариною, дарма, що стіни ліплені.
Вчора, як тільки стемніло (ні першої ані ніякої зірки не було видно з-поза хмар), ми засіли вкупці на двох лавках, посередині між нами широченька дошка застелена скатертю. Заздалегідь збережені хлібенята з посилок від приятелів зі Львова, Коломиї, Самбора, чи звідки хто походив, заступили нам святкові колачі й кутю. Цукор був замість меду, а заморожений оселедець замість коропа чи щуки. Один з нас умудрився зліпити кілька вареників, хтось інший наколов дерев”яних осколків замість свічечок, а в”язанка пустельного ялівцю була нам за ялинку.
Я заохотив одного-двох приступити до моєї стули (до сповіді) і здивувався, як за ними приступили до мене майже всі з-під покрова новітнього Марса (вояки УПА). Колядкам не було стриму; акомпаніювала нам люта хуртовина надворі. Колядували притишено, хоч дурні сльози лились. Поздоровляю з колядою, обнімаю й цілую, твій Осип.(Караганда, 1954 р.)”
Повернувшись із заслання, о.Йосип продовжує свою душпастирську діяльність підпільно.
Помер о. Йосиф 15 серпня 1979 р. в м. Яремче.
Олеся Фільварок,
науковий співробітник Музею історії міста Коломиї
Свої зауваження та доповнення до статті надсилайте будь ласка електронною поштою: m.arsak@yandex.ru
|
|
